Поки світ підраховує вигоди

Фукідід залишив нам одну з найхолодніших фраз у світовій літературі. Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять. Афіняни казали це мелосцям, які ще сподівалися на справедливість, і ніхто з них не здивувався відповіді історії. Я згадую цей діалог щоразу, коли чую, як про долю чужої країни домовляються в кімнатах, де її представники не сидять.

Цього тижня таких кімнат вистачало. Були й інші місця, значно гучніші.

7 жовтня російська ракета влучила в Прилуки, і 22 людини загинули, серед них діти. Наступного дня вдарили по Краматорську, по людях біля пасажирських автобусів. Спершу Associated Press писало про 30 загиблих, згодом Reuters — про 35, з урахуванням наступних обстрілів. Цифри в таких випадках завжди ростуть, бо ростуть і відкопані з-під уламків історії. За два дні, за словами Зеленського, в Україні загинули 78 людей, ще 215 поранено. Автобусна зупинка не схожа на військову ціль, хоч яким словом її називати в Москві. Минулого тижня, 2 жовтня, у тому ж Краматорську FPV-дрон поцілив у рейсовий автобус на маршруті. Тоді поранило двох. Цього разу все закінчилося інакше.

Зима як зброя

Фронт у цій війні майже не рухається. Рухається небо. Ракети й дрони б'ють по електростанціях, підстанціях, водогонах, і в Києві вже запровадили екстрені відключення. Погода тут діє як спільник агресора. Ще кілька тижнів, і кожен удар по мережі означатиме не «збиток для економіки», а холодну квартиру, лікарню на генераторі, дитину, яка робить уроки при свічці.

Москва грає на виснаження і не приховує цього. Вона хоче, щоб ціна війни стала для українців особистою, кухонною, щоденною. З цього, правда, не випливає, що фронт ось-ось посиплеться. Історія знає чимало прикладів, коли небо горіло, а лінія оборони трималася. Лондон 1940-го і Гамбург 1943-го показують, що бомбардування рідко ламають волю так швидко, як цього чекають ті, хто бомбить.

Україна відповідає тим самим. Дата-центр у Рязанській області, за підтвердженням компанії-власника, пошкоджено. Заявлено про удар по нафтопереробному комплексу в Салаваті, і це поки лише заява військових. Обидві сторони розширюють список «законних цілей». Така драбина має властивість: щаблі на ній легко додавати і майже неможливо прибирати.

Розмова про те, що кому належить

Тим часом у Вашингтоні та Брюсселі говорять іншою мовою. Зеленський публічно дорікнув американцям, що ті не дають потрібного для захисту неба, і знову просить доступу до супутникових можливостей. Марко Рубіо називає війну небезпечним глухим кутом і обіцяє не кидати посередництво. Обидві фрази можуть бути щирими. Просто це про різне. Для Києва спершу має бути сильна оборона, а вже потім розмова. Для Вашингтона розмова важлива сама собою, навіть якщо за нею нічого не видно.