Roman Korzhov

Землемір К. у Кафки отримує виклик до Замку, який він бачить із села, але до якого не доходить ніколи. Приходять листи, чиновники суперечать один одному, а рішення, що визначає все його життя, ухвалюється в кімнаті, куди він не потрапить. Найбільше в «Замку» вражає, наскільки розсудливо все звучить. Ніхто не жорстокий. Система просто влаштована так, що в людей, які під нею живуть, немає дверей, у які можна постукати. Я згадав К. цього понеділка, перечитуючи новини вихідних. Вісім чи дев'ять окремих історій мають одну архітектуру. Звичайні люди в Києві, Варшаві, Ліоні та Атланті чекають вироків, які виносять десь поза їхнім зором.

Стефан Цвейг у «Світі вчорашнього дня» писав, що ніхто у Відні не помітив, як помирав старий лад. Трамваї ходили, кав'ярні варили каву, клерки о п'ятій розходилися по домівках. Занепад не оголошує про себе. Він приходить дрібними канцелярськими фактами. Саме Цвейга я згадав сьогодні вранці, перечитуючи останню добу в Польщі та навколо неї. Кожна новина окремо виглядає буденно. Але покладіть їх поруч, і картина стає менш затишною.

У Джозефа Геллера була «Пастка-22» — правило настільки замкнене саме на себе, що вирватися з нього можна було лише тоді, коли воно тобі вже не потрібне. Тепер Вашингтон написав власну редакцію. Україні кажуть: не бий по заводах, що годують російську армію, бо через їхнє пальне дорожчають американські вантажівки. 10 жовтня Дональд Трамп публічно заявив, що Україні варто змінити президента, і вимагав припинити удари по російських НПЗ. За день до того його адміністрація оголосила про домовленість із Володимиром Путіним щодо збільшення поставок російського дизеля та тимчасово послабила відповідні санкції. Володимир Зеленський дивиться на це навпаки: кожна бочка, звільнена від обмежень, — це снаряд, який Росія тепер може собі дозволити.

У «Весіллі» Станіслава Виспянського є сцена, яку польські школярі пам'ятають усе життя. Гості, заснувши душею після великої ночі, водять хоровод під музику чохола, соломʼяного опудала з троянд. Золотий ріг, що мав покликати їх на дію, загублено. Лунає лише монотонна мелодія, під яку весь народ кружляє на місці. Я згадав цю сцену, читаючи, що відбувалося в польській політиці 8 і 9 жовтня. Сейм майже одноголосно проголосував за обмеження продажу алкоголю. Тієї ж доби поліція перевіряла понад десять тисяч шкіл, а політики били в одне і те саме коло взаємних докорів.

In Hemingway’s The Sun Also Rises, a man is asked how he went bankrupt. “Two ways,” he says. “Gradually, then suddenly.” People have been quoting that line for a century because it describes how most real catastrophes behave. The warning signs are there for years, and nobody reads them until the floor goes.

У «Бісах» Достоєвського невелика група нудьгуючих юнаків дозволяє втягнути себе у вбивство людині, яка сама ножа в руки не бере. Петро Верховенський збагнув те, чого відтоді навчилися всі спецслужби світу: армія не потрібна. Потрібно кілька самотніх людей і привід відчути себе значущими.

Томас Гоббс у «Левіафані» запропонував людству просту угоду. Ми віддаємо державі частину свободи, а натомість отримуємо захист від того, що чекає на нас без неї: «війни всіх проти всіх». Угода, за Гоббсом, чесна, поки держава справді захищає. Але вже за кілька століть після нього політична думка зрозуміла, що найважче питання тут не «чи віддавати свободу», а «скільки» і «хто стежить за тим, що з нею робить Левіафан».

Одіссей знав, що проти обох чудовиськ у протоці перемоги не буде. Сцилла забирає шістьох моряків, Харібда може забрати весь корабель. Мудрий капітан обирає менше зло й тримається ближче до скелі. Я згадав цей епізод, читаючи, що сказав цього тижня голова Національного банку Польщі.

Фукідід залишив нам одну з найхолодніших фраз у світовій літературі. Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять. Афіняни казали це мелосцям, які ще сподівалися на справедливість, і ніхто з них не здивувався відповіді історії. Я згадую цей діалог щоразу, коли чую, як про долю чужої країни домовляються в кімнатах, де її представники не сидять.