Агресія у світі

Землемір К. у Кафки отримує виклик до Замку, який він бачить із села, але до якого не доходить ніколи. Приходять листи, чиновники суперечать один одному, а рішення, що визначає все його життя, ухвалюється в кімнаті, куди він не потрапить. Найбільше в «Замку» вражає, наскільки розсудливо все звучить. Ніхто не жорстокий. Система просто влаштована так, що в людей, які під нею живуть, немає дверей, у які можна постукати. Я згадав К. цього понеділка, перечитуючи новини вихідних. Вісім чи дев'ять окремих історій мають одну архітектуру. Звичайні люди в Києві, Варшаві, Ліоні та Атланті чекають вироків, які виносять десь поза їхнім зором.

Мій покійний батько, що все життя лагодив радіоприймачі, мав одне правило щодо обіцянок. Коли йому казали, що деталь уже в дорозі, він чемно кивав і не гасив паяльника. «Чекай на посилку», — казав він. Це правило не йде мені з голови від неділі, коли американський президент оголосив, ніби Москва й Київ погодилися не бити по енергетиці одне одного.

У Джозефа Геллера була «Пастка-22» — правило настільки замкнене саме на себе, що вирватися з нього можна було лише тоді, коли воно тобі вже не потрібне. Тепер Вашингтон написав власну редакцію. Україні кажуть: не бий по заводах, що годують російську армію, бо через їхнє пальне дорожчають американські вантажівки. 10 жовтня Дональд Трамп публічно заявив, що Україні варто змінити президента, і вимагав припинити удари по російських НПЗ. За день до того його адміністрація оголосила про домовленість із Володимиром Путіним щодо збільшення поставок російського дизеля та тимчасово послабила відповідні санкції. Володимир Зеленський дивиться на це навпаки: кожна бочка, звільнена від обмежень, — це снаряд, який Росія тепер може собі дозволити.

In Hemingway’s The Sun Also Rises, a man is asked how he went bankrupt. “Two ways,” he says. “Gradually, then suddenly.” People have been quoting that line for a century because it describes how most real catastrophes behave. The warning signs are there for years, and nobody reads them until the floor goes.

У «Бісах» Достоєвського невелика група нудьгуючих юнаків дозволяє втягнути себе у вбивство людині, яка сама ножа в руки не бере. Петро Верховенський збагнув те, чого відтоді навчилися всі спецслужби світу: армія не потрібна. Потрібно кілька самотніх людей і привід відчути себе значущими.

Томас Гоббс у «Левіафані» запропонував людству просту угоду. Ми віддаємо державі частину свободи, а натомість отримуємо захист від того, що чекає на нас без неї: «війни всіх проти всіх». Угода, за Гоббсом, чесна, поки держава справді захищає. Але вже за кілька століть після нього політична думка зрозуміла, що найважче питання тут не «чи віддавати свободу», а «скільки» і «хто стежить за тим, що з нею робить Левіафан».

Фукідід залишив нам одну з найхолодніших фраз у світовій літературі. Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять. Афіняни казали це мелосцям, які ще сподівалися на справедливість, і ніхто з них не здивувався відповіді історії. Я згадую цей діалог щоразу, коли чую, як про долю чужої країни домовляються в кімнатах, де її представники не сидять.