Управління та прогнозування

Мій сусід одної осені вирішив полагодити дах. Полагодив рівно половину. З другою, мовляв, нема чого поспішати, бо дощ іще не пішов. Відтоді я читаю світові новини як цей дах. Усюди щось латають, зашпаровують, підпирають дошками, і майже ніде не доводять до кінця. Світ 27 жовтня 2026 року саме така споруда: півдаху нове, півдаху дірявого, а надворі листопад.

Землемір К. у Кафки отримує виклик до Замку, який він бачить із села, але до якого не доходить ніколи. Приходять листи, чиновники суперечать один одному, а рішення, що визначає все його життя, ухвалюється в кімнаті, куди він не потрапить. Найбільше в «Замку» вражає, наскільки розсудливо все звучить. Ніхто не жорстокий. Система просто влаштована так, що в людей, які під нею живуть, немає дверей, у які можна постукати. Я згадав К. цього понеділка, перечитуючи новини вихідних. Вісім чи дев'ять окремих історій мають одну архітектуру. Звичайні люди в Києві, Варшаві, Ліоні та Атланті чекають вироків, які виносять десь поза їхнім зором.

Мій покійний батько, що все життя лагодив радіоприймачі, мав одне правило щодо обіцянок. Коли йому казали, що деталь уже в дорозі, він чемно кивав і не гасив паяльника. «Чекай на посилку», — казав він. Це правило не йде мені з голови від неділі, коли американський президент оголосив, ніби Москва й Київ погодилися не бити по енергетиці одне одного.

Є запитання, яке я ставив студентам першого ж дня кожного курсу, і від нього досі стає найніяковіше: коли влада говорить до вас, хто платить за мікрофон? У демократії відповідь одна: ви. Тому рішення, що його 11 жовтня ухвалили в залі федерального суду, заслуговує на більше уваги, ніж підказує сухість судової мови.

Мій дід тримав заощадження в бляшаній коробці з-під печива. Коли я питав чому, він відповідав: «Банк може збанкрутувати, а коробка ніколи». Я згадую цю коробку щоразу, коли чую про європейські ринки капіталу. Бо Європа, по суті, одна велика бляшана коробка з-під печива, тільки з десятьма трильйонами євро всередині. 9 жовтня міністри фінансів країн ЄС погодили основу своєї позиції щодо реформи MISP, пакета з інтеграції та нагляду за ринками. Задум такий: частину наглядових повноважень щодо найбільших транскордонних торгових майданчиків та інфраструктурних структур віддати ESMA, а для керуючих активами знизити бар'єри й спростити окремі транскордонні операції. Одразу застереження: це лише позиція Ради. Попереду переговори з Європарламентом, і законом усе це стане ще нескоро.

Пам'ятаю одного старого шахіста з паркового столика. Він міг водночас вести три партії і при цьому розповідати анекдоти. Усі думали, що він неуважний. Насправді він просто знав: найнебезпечніший гравець той, хто нікуди не поспішає. Саме цей образ спадає мені на думку щоразу, коли я дивлюся на китайську зовнішню політику цього тижня.

Щоосені європейські лідери їдуть до Брюсселя з течкою нарікань і обіцянкою знайти спільну мову. Я спостерігаю цей обряд роками, і він нагадує мені родинну вечерю, де всі згодні, що стіл затісний, а вийти з-за нього не пропонує ніхто. Наступна така зустріч випадає на 15–16 жовтня, а запрошення, яке 8 жовтня розіслав голова Європейської ради, читається як перелік усього, що не дає європейцям спати: енергетика, конкурентоспроможність, бюджет ЄС на 2028–2034 роки, Україна, оборона, міграція й розширення.

За роки спостережень за Вашингтоном я вивів просте правило: американська зовнішня політика є внутрішньою політикою, яка просто взяла закордонний паспорт. Щоразу, коли президент говорить про далеку війну, десь у Огайо чи Пенсильванії хтось дивиться на цінник на заправці. І цінник голосніший за будь-яку промову.

У «Бісах» Достоєвського невелика група нудьгуючих юнаків дозволяє втягнути себе у вбивство людині, яка сама ножа в руки не бере. Петро Верховенський збагнув те, чого відтоді навчилися всі спецслужби світу: армія не потрібна. Потрібно кілька самотніх людей і привід відчути себе значущими.

Томас Гоббс у «Левіафані» запропонував людству просту угоду. Ми віддаємо державі частину свободи, а натомість отримуємо захист від того, що чекає на нас без неї: «війни всіх проти всіх». Угода, за Гоббсом, чесна, поки держава справді захищає. Але вже за кілька століть після нього політична думка зрозуміла, що найважче питання тут не «чи віддавати свободу», а «скільки» і «хто стежить за тим, що з нею робить Левіафан».

Фукідід залишив нам одну з найхолодніших фраз у світовій літературі. Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять. Афіняни казали це мелосцям, які ще сподівалися на справедливість, і ніхто з них не здивувався відповіді історії. Я згадую цей діалог щоразу, коли чую, як про долю чужої країни домовляються в кімнатах, де її представники не сидять.